Закінчилися Новорічні
свята, на порозі Різдво.
Приїхала додому з конкурсу «Учитель року» й цілий день
«байдикую». А коли руки вільні, то думки
«налетіли» й не дають спочинку.
Ну що ж, пройшов рік.
Скільки всього пережито, за буденними
клопотами промайнули дні.
Були й радісні миті –
народження внучки Софійки. Маленьке «Сонечко» наповнює дні приємними митями.
Трапилась і сумна подія.
Отямитись, пережити, осмислити – важко!
Прийшла у вересні в школу, а перед очима туман. Одна думка -
забутись. І тут закрутило. Підготовка до конкурсу – відеоролик, реєстрація,
підготовка матеріалів…
А скільки ж іншої роботи!
Підготувати й провести уроки, готувати накази, приймати листи, відсилати
інформації (на кожен день по
декілька заходів). Все описати, сфотографувати,
прозвітувати, виставити на сайті школи, у власному блозі. Без «фотозвіту» й мухи не літають по
території школи.
Приїдеш додому – сил наче
зовсім немає. Але ж чекає сім’я, домашні
клопоти.
І ось нарешті дев’ята
вечора. Всі сплять. А ти сідаєш за комп’ютер і працюєш: готуєш документи,
відправляєш різні інформації, створюєш інтерактивні вправи (літаєш у «хмарних сервісах»), дивишся вебінари, пишеш контрольні… Ніч зовсім
«налягає» на зморені очі. Ідеш спати й шукаєш оту кнопку, щоб відімкнути думки,
хоч трішки відпочити.
А завтра новий день. І ти повинна усміхнена зайти в клас, учити,
слухати, працювати.
Згадую випадок. У школі
новорічні ранки. Потроху збираються батьки. Коло ялинки сидить учень молодших
класів і гукає: «Іди сюди, сідай!». Батьки з подивом дивляться навкруги, кого
гукає. А я тихенько присідаю поруч і
радію, що він уже добре вимовляє слова,
його можна вже зрозуміти, бо коли прийшов до школи у перший клас, то не
говорив взагалі. Він обнімає мене, пригортається і ми разом дивимося на сцену.
Забула куди бігла й чого. Ось таке воно «щастя» - у кожного своє..
Щось мої думки занесло в
сторону, а хотіла ж про конкурс.
Приїхала зранку в Суми. В
актовій залі збираються конкурсанти. Як і потрібно – чемні, всі трусимось,
переживаємо. То ми завжди ставимо оцінку, а тут нас оцінюють. І почався «треш».
Випробування за випробуваннями. Пауза. Витягли номерки – будемо себе
презентувати. Підійшла й моя черга, заходжу. Представилась, доповідаю. І те
хочеться сказати, і те показати, але все: час вичерпався. Виходжу. А в самої думка: і що ж шановне журі може
побачити у звичайній сільській жінці? Чи оцінить титанічний труд кожного з
конкурсантів? Чи взагалі це важливо?
«Ну що ж, дорогенька, - думаю - у тебе інтерактивні методи. А кому цікаво як ти
працюєш?». Кожного дня сідаєш у своє
авто та по снігам і бездоріжжям прямуєш до школи. Тягнеш свій ноутбук, бо в
школі немає з чим працювати (старенькі комп’ютери не витримують навантаження),
прилади старіші за мою маму.
Закипіла робота у школі. І тут, як прописано в
методичному коментарі до програми з фізики, розвиваєш компетентнісний потенціал та реалізуєш наскрізні лінії, використовуєш
принцип BYOD (тобто просиш учнів
принести свої девайси). А ще ж не забути про STEM-освіту. Та в селі це легко. У
нас одні проекти: то млин як полагодити, які водяні насоси кращі,
чи залишити газові котли опалення, чи будувати пічку і так далі… Нашим учням
повезло – навчання як у приватній школі.
А ще й такі безглузді думки. Доповідаю, стою така гарна (зачіска,
червоний манікюр, нова сукня) та й думаю: люди добрі, якби ви знали, яке ще в
мене господарство, скільки городів, як гарно виглядає цей манікюр на пузі
свиноматки, коли «ловиш поросяток». От дурна. Та давай їм знову то про
блог, то про самоосвіту.
Відстрілялася, видихнула, біжу на вокзал, дорога далека.
Сіла в автобус, а в голові думки як у Шевченка «дума думу доганяє». Давай
перебирати. Чи все зробила, чи все сказала та яке враження справила. Картаю
себе за те, що не встигла.
Ну ось я і вдома. Зморена, вимотана, з повними торбами,
плече ниє від ваги ноутбука (який не
дали змоги використати), голодна. Тіло
труситься, нервово виснажена. А тут маленька Софійка тягне рученята,
підтанцьовує, зраділа - бабуся приїхала.
Погомоніли, повечеряли, полягали спати. Уперше за півроку навіть не розпакувала
ноутбук, не перевірила шкільну пошту, хотілося все забути. Лягла й думаю,
прислухаюся до себе. Відчуття радості немає. Запитую себе: «Ну для чого тобі
оце все?». Ну згодна: працювала багато,
велика купа нової інформації й знань, новий досвід. Але ж для чого? Хто
зрозуміє, побачить і оцінить? І ледь чутний голос серед думок: «Ти сама собі довела, що зможеш, що знаєш, що
неймовірно сильна». Таки, мабуть, точно дуже сильна. Похвалила себе, заспокоїла, взяла під бока
кота й заснула.
Ну ось такі думки в ніч перед Різдвом.
Беру телефон і машинально відкриваю Новорічне привітання
від подруги:
Ми подорослішали знову,
Ми постаріли аж на рік…
Пора згадати всі провини,
Всі миті радісні і ні…
В альбом сховати всі світлини,
Події світлі і сумні.
Повикидати весь непотріб,
Весь мотлох скласти до коша
І попросити миру вкотре,
Щоби не плакала душа.
Ми всі змужніли, рік минає.
Когось забрав він в кращий
світ,
Хтось перший раз новий стрічає,
Хтось пише вкотре заповіт…
Але щасливі ми, бо знову
Ця ніч казкова будить нас…
